Моя правда про українську мову.

Написано . в . Опубликовано в Новости

 

Я народився в перший повоєний рік в м. Херсоні в російськомовній сім’ ї. Якийсь час відвідував дитсадок. Не пам ‘ятаю чи українською мовою спілкувалися вихователі дитячого садочка з дітлахами, які казки розповідали, які книжки читали. Але збереглось фото тих часів – на якій я в українському вбранні, поряд дівчина Оксана ( бач, запам’ ятав ім’ я), і танцювали ми український танок. А першокласником я став у райцентрі Горностаївка, віддали мене батьки в україномовну школу (на фото я у матросці).

Чи була в цьому великому селі російськомовна школа не знаю, напевно не було. Тож вдома я розмовляв російькою мовою, а в школі була українська. А далі моя сім я перебралась до Голої Пристані і вчився я в україномовній школі №1. Пам’ятаю маленьку кімнатку шкільної бібліотеки, де під час перерви юрмилися школяри. Щоб узяти читати популярну художню книжку треба було записуватись в чергу. Російськомовних книжок у шкільній бібліотеці було мало. Ті, хто любив читати відвідували міську дитячу бібліотеку, де видавали на руки по три книжки. А мені ( як книголюбу) був виняток: дозволяли брати аж п’ять книжок.
Програма шкільної художньої самодіяльності була інтернаціональна як країна в якій ми жили. Це я добре знаю, бо грав у шкільному духовому оркестрі. Між собою школярі спілкувались україно-російською мовою (суржиком), а на уроках більш-менш пристойною українською.

В ті часи в Голій Пристані був досить великий книжковий магазин (у ринково – демократичний час він згинув). На полицях було завжди багато книжок українських авторів, як класичних, так і сучасних. Одначе, більшим попитом користувалась література на російській мові. А ще я вчився в музикальній школі грі на баяні. В учбовому репертуарі класика, українські ї російські народні пісні. На випускному екзамені треба було виконати два номера. Обов’ язково: перший класика, другий народна пісня. Я виконав перед випускним жюрі «Неополітанську пісеньку» Чайковського і «Їхав козак за Дунай».

Далі я вчився на вечірньому відділені Херсонського технологічного інституту. В цьому закладі увесь учбовий процес був на російській мові. Інакше і бути не могло, адже багатьох технічних термінів не було в українській мові. Потім працював на Херсонському обласному радіо (спрощена назва) звукооператором. Звичайно, що мовлення тільки українською. А щоб українська була справді українською, а не покручем на Київському республіканському радіо діяли курси підвищення кваліфікації для працівників радіомовлення, зокрема дикторів. І ось я студент факультету журналістики Київського державного університету. Звичайно, що всі предмети викладались українською мовою.

Викладачем укр літератури був старий професор Арсен Іщук, який не боявся розказати cтуденству про письмеників і поетів «розстріляного відродження» — десь 200 людей.. Щоправда, після хрущовської «відлиги» якісь твори репресованих митців були нардруковані. Я брав їх книжки в університецькій бібліотеці. Так я познайомився з творчістью Мик. Хвильового, Гр. Косинки, Ів. Микитенка. Одначе, на вулицях столиці українську мову можна було почути рідко. Проте, ніхто і ніколи мені не забороняв слухати і співати українські пісні, читати українських авторів, спілкуватися українською мовою. Книжки українською мовою видавалися астрономічними накладами – тільки читайте, навчайтесь…

Платівок з укр фолком і естрадою – скільки завгодно, аби купували і слухали.
Після закінчення університета — праця в обласній газеті «Наддніпрянська правда». В штаті редакції був літературний редактор, який слідкував щоб мова на сторінках газети була справжня українська. Пам ятаю, що в 1970-х місцева влада хотіла було започаткувати російськомовну вечірню газету м. Херсона. З ЦК КПУ відповіли: ніяких російськомовних газет.
Підіб’ємо підсумок мого життєвого досвіду вживання української мови. Так от – ніколи ніяких утисків від влади щодо української мови, культури я не чув і не бачив. Я розповів те що сам прожив і пережив.

Хто хоче хай вірить, а хто не хоче – ні.

Обратная ссылка с вашего сайта

Оставьте комментарий

137